«Мінськ» за лаштунками. Сповідь недипломата. Частина 2

«...Пам’ятаю, як початок одного із засідань ТКГ затягнувся через відсутність “міністра закордонних справ” “ДНР” Никанорової. Потім вона з’являється на моніторі розчервоніла, застібаючи верхні ґудзики на блузці. “Наталіє Володимирівно, де це ви?” — із жіночою єхидністю запитала її спецпредставниця головуючого в ОБСЄ посол Грау. Никанорова не відповіла. — Або з пляжу, або після сексу, — подумав я. Принаймні виглядало це саме так».

«…Проблема полягала в тому, що Україна була слабшою не лише за Росію, а й за своїх партнерів-«вирівнювачів». Тобто їхній голос домінував над голосом Києва. І при цьому вони не хотіли сваритися з Росією й не вірили, що її можна примусити до справедливого завершення конфлікту. А отже, і не намагалися. У результаті склалася ситуація, коли Росія весь час тиснула й диктувала правила, а Україна — викручувалася й хитрувала, тобто оборонялася. Якщо ж одна сторона лише нападає, а інша лише обороняється, то така дипломатія — лише затягування часу. Саме до такого розуміння дипломатії я дійшов, перебуваючи в Мінському процесі».

«Уникнути загострення», «не допустити ескалації» — ці слова були мантрою всіх західноєвропейських політиків і дипломатів, які бодай якось брали участь у Мінському процесі. Не «дотримання норм міжнародного права», не «відновлення територіальної цілісності», не «покарання агресора», узагалі не розв’язання проблеми, а її стабілізація — ось у чому полягала мета Заходу всі 8 років мінських переговорів. Зрозуміло ж, що якщо хворобу не лікувати, а лише стабілізувати її симптоми, то в пацієнта немає шансів одужати. Стосовно України Захід замість лікарського втручання тоді віддав перевагу танцям із бубном біля ліжка хворого...».